Після багатьох років волонтерства, участі в християнських навчальних програмах і тренінгах я дедалі більше цікавилася тим, як люди переживають життєві кризи, будують стосунки, створюють спільноти та реалізовують себе в професійній діяльності. Саме цей інтерес привів мене до багаторічного навчання гештальт-терапії.

Моєю першою спеціалізацією стала кризова гештальт-терапія та ресурсний коучинг під супервізією Віталія Єлісеєва  та Вікторії Штробле. Особливо мене захоплювали системні процеси: як особливості нервової системи впливають на стиль управління, як формується культура організації, чому одні команди розвиваються та зростають, а інші стикаються з конфліктами, вигоранням і втратою мотивації.

Свою практику я розпочала як груповий терапевт та коуч. Паралельно працювала з керівниками бізнесів у форматі коучингу та консультувала організації з питань підбору персоналу, розвитку команд і управлінських процесів. У центрі моєї уваги завжди залишалася людина — її здатність усвідомлювати власні потреби, брати відповідальність за вибір і знаходити ресурси для розвитку навіть у складних обставинах.

Одним із перших професійних проєктів став створений у співавторстві тренінг «Лабіринти IT: чи є життя в організації?», присвячений психологічним процесам у командах, питанням лідерства, взаємодії та організаційної культури.

Першою терапевтичною групою, яку я вела, була екзистенційна група «Щастя є. Між життям і смертю» для людей, які переживали життєві кризи, втрати та періоди глибоких змін. Саме тоді я особливо переконалася, що навіть у найскладніші моменти людина здатна знаходити нові сенси, внутрішню опору та сили для подальшого життя.

Тема сексуальності та партнерських стосунків увійшла в мою практику поступово. Ще під час роботи в юридичній сфері я супроводжувала людей у складних сімейних ситуаціях — під час розлучень, поділу майна, спадкових спорів. Тоді я вперше побачила, наскільки часто за конфліктами стоять не юридичні питання, а потреба в близькості, визнанні, довірі та взаєморозумінні.

Пізніше, працюючи з групами та організаціями, я дедалі більше переконувалася, що будь-яка система — сім’я, команда чи компанія — будується на стосунках між людьми. Саме тому мене почали цікавити питання близькості, сорому, сексуальності, ідентичності та того, як людина проявляє себе у світі.

У гештальт-підході сексуальність розглядається значно ширше, ніж лише сфера інтимних стосунків. Це життєва енергія, здатність бути живим, автентичним, відчувати свої бажання, встановлювати контакт із собою та іншими людьми.

Одного літа, коли більшість колег були у відпустках, я вирішила провести тренінг «Секс у великому місті». Цей проєкт несподівано отримав великий відгук і став початком довгострокової роботи з темою сексуальності. Згодом з’явилася терапевтична група «Сексуальність як життєва енергія», а також авторські програми «Секс і гроші», «Витоки сексуальності», проєкти для батьків з формування здорової сексуальності дітей та програми, присвячені жіночій ідентичності.

У цій роботі я дедалі частіше стикалася з тим, наскільки багато міфів, страхів і сорому супроводжують тему сексуальності. Саме тому продовжила професійне навчання, здобувши спеціалізації з сексології у різних підходах та школах. Для мене було важливо спиратися не на стереотипи чи популярні уявлення, а на сучасні знання про людину, стосунки та сексуальне здоров’я.

Сьогодні робота з сексуальністю, партнерськими стосунками та особистісною ідентичністю є важливою частиною моєї індивідуальної та парної практики. Адже незалежно від того, чи йдеться про сім’ю, професійну реалізацію чи власний розвиток, людина завжди приходить у світ цілісною — зі своїми почуттями, бажаннями, цінностями та потребою бути собою.

З часом моя практика виходила за межі окремих терапевтичних тем. Мене дедалі більше цікавили складні психологічні та соціальні феномени, які впливають на життя людини, її вибір, стосунки та здатність бути собою.

Так народжувалися авторські тренінги, лекції та дослідницькі проєкти, присвячені темам психологічного інцесту як феномену пострадянської та української культури, трикутників у стосунках, страху близькості, кризи віри, труднощів любові до себе в сучасному світі, феноменам релігійної залежності та залежності від психотерапії.

Мене цікавили не лише симптоми чи окремі проблеми, а й те, як суспільство, культура, сімейна система та особистий досвід впливають на формування людини. Багато з цих тем були для мене не лише професійним інтересом, а й простором для власних досліджень та розвитку.

У цей період я продовжувала професійне навчання, розпочала підготовку як супервізор і вперше почала навчати майбутніх психологів основам гештальт-терапії. Передавати знання виявилося для мене не менш цінним процесом, ніж працювати з клієнтами індивідуально чи в групах.

Досліджуючи тему сорому, прийняття себе та тілесності, я дедалі більше усвідомлювала, що не всі процеси можуть відбуватися лише через розмову. Людині часто потрібен досвід, який дозволяє побачити себе по-новому та пережити новий контакт із собою.

Саме так виник авторський проєкт «Фототерапія з психологом» — інтеграція психотерапії та творчого процесу. Проєкт складався з кількох послідовних етапів, у яких брали участь психолог і професійний фотограф. Через образ, тіло, погляд на себе та взаємодію з іншими учасники отримували можливість досліджувати власні обмеження, сором, внутрішню критику та приховані сторони особистості.

Цей період став для мене часом творчого пошуку та інтеграції різних підходів. Саме тоді остаточно сформувалося моє переконання, що психотерапія може бути не лише лікуванням симптомів, а й простором для розвитку, самопізнання та створення більш повного контакту людини із собою та своїм життям.

На фото частина учасників психотерапевтичного шатлу в Кемері (Туреччина)

З часом я почала помічати, що іноді для глибоких внутрішніх змін недостатньо лише регулярних зустрічей у терапевтичному кабінеті. Людина продовжує жити в тому самому середовищі, де щодня стикається зі звичними ролями, обов’язками, очікуваннями та способами реагування.

Я сама дуже люблю подорожувати і неодноразово помічала, як зміна простору впливає на внутрішній стан людини. Коли ми опиняємося в новому середовищі, то ніби отримуємо можливість подивитися на своє життя з іншої перспективи. Саме тоді народилася ідея психотерапевтичних шатлів — виїзних програм, у яких сама подорож ставала частиною терапевтичного процесу.

Перші шатли я проводила в Туреччині. Вони були створені для людей, які переживали складні життєві кризи, наслідки насильства, аб’юзивних стосунків, втрати, травматичний досвід або перебували в пошуку нової опори в житті.

Особливістю цих програм була інтенсивна та багаторівнева робота. Протягом 10–12 днів учасники занурювалися в терапевтичний процес через лекції, групову терапію, індивідуальні консультації та живу взаємодію в безпечному середовищі. Фактично це був простір, де людина могла тимчасово вийти зі звичного ритму життя й присвятити увагу собі та своїм внутрішнім процесам.

Для мене цей досвід став підтвердженням того, наскільки середовище впливає на процес змін. Коли людина виходить із повсякденного контексту, вона часто отримує можливість побачити свої труднощі, травми та звичні сценарії під новим кутом і зробити ті кроки, на які довго не наважувалася в повсякденному житті.

На фото випуск нашої групи  супервізорського 4х річного навчання з Оленою Баєвою, Константином Корольовим Та Сергієм Лобановим.

Зі зростанням практики та досвіду роботи в різних професійних проєктах для мене дедалі важливішими ставали питання етики, відповідальності та безпеки в психотерапії. Особливо гостро ці теми постали під час навчання супервізії, коли я почала глибше досліджувати не лише роботу терапевта з клієнтом, а й професійні взаємини між колегами.

Організовуючи власні психотерапевтичні проєкти, шатли та співпрацюючи з різними фахівцями, я неодноразово стикалася з непростими питаннями професійних меж, зловживання владою та непрофесійної поведінки. Як реагувати, коли стаєш свідком порушення етики? Де проходить межа між людською помилкою та професійною непридатністю? Як захистити клієнта від повторної травматизації?

Саме ці питання стали поштовхом до глибшого вивчення теми професійної відповідальності психолога та психотерапевта. У цей період я завершила навчання супервізії, поглибила підготовку в роботі з психологічною травмою та продовжила навчання когнітивно-поведінковій терапії.

У 2020 році BBC Україна опублікувала мою статтю «Сексвторгнення та зловживання владою: як відрізнити психотерапевта від самозванця», присвячену питанням етики, професійних меж та безпеки клієнтів у терапевтичному процесі.

Поступово ця тема стала окремим напрямом моєї діяльності. Я почала вести супервізорські групи для психологів, проводити навчальні проєкти з професійної відповідальності та юридичних аспектів психологічної практики. Для мене супервізія стала не лише інструментом професійного розвитку, а й способом підтримувати культуру відповідальності та безпеки в професії.

Пандемія COVID-19 поставила перед психологічною спільнотою нові виклики. Значна частина терапевтичної роботи перейшла в онлайн-формат, що вимагало нових знань і стандартів роботи. У цей період я навчала колег особливостям онлайн-терапії: для яких клієнтів вона може бути ефективною, які існують обмеження дистанційної роботи та в яких випадках онлайн-формат не є достатньо безпечним або рекомендованим.

Саме тоді остаточно сформувалося моє переконання, що професійність психотерапевта визначається не лише знаннями чи методами роботи, а й здатністю залишатися відповідальним перед клієнтом, власною професією та етичними принципами, на яких вона будується.

На фото учасники програми “Відновлення під час війни”, де я працювала психотерапевтом методистом

Війна стала одним із найскладніших викликів не лише для українського суспільства, а й для мене як психотерапевта. Хоча з темами втрати, горя та криз я працювала від початку своєї практики, саме війна змусила по-новому подивитися на масштаби людського болю та можливості психологічної допомоги.

У цей період я проходила додаткове навчання з роботи з психологічною травмою, завершувала підготовку в когнітивно-поведінковій терапії та розпочала навчання EMDR-терапії. Велику підтримку надали міжнародні колеги, які ділилися досвідом роботи з наслідками війни, масової травматизації та втрати.

Я волонтерила з українцями, які були вимушені залишити свої домівки через війну, працювала з дітьми-сиротами, сім’ями переселенців та людьми, які пережили втрату близьких.

Одним із найважливіших професійних досвідів стала участь у програмі психологічної реабілітації українців із високими симптомами ПТСР. У цій програмі я працювала як методист-психолог та координатор команди психологів.

Учасниками програми були люди, які пережили окупацію, тривале перебування під обстрілами, втрату близьких, вимушене переселення, а також інші тяжкі наслідки війни. Протягом тритижневої реабілітації вони отримували комплексну психологічну допомогу та підтримку.

Цей клінічний досвід був одним із найскладніших у моїй професійній діяльності. Він дозволив глибше зрозуміти, як працює нервова система в умовах травми, що відбувається з людиною після втрати безпеки та як формується посттравматичний стресовий розлад.

Саме тоді я на практиці побачила ефективність сучасних травма-орієнтованих підходів, зокрема EMDR-терапії, у роботі з наслідками війни, шоковими подіями та складним травматичним досвідом.

Водночас цей досвід змінив моє бачення психологічної допомоги не лише окремій людині, а й групам та організаціям. Я почала шукати способи підтримки людей, які не готові або не мають можливості говорити про власний біль напряму.

Так народився проєкт «Кінотерапія для організацій» — формат психологічної роботи, у якому фільм стає безпечним посередником між людиною та її переживаннями.

Через історії героїв люди часто дозволяють собі відчути те, про що складно говорити безпосередньо. Фільми створюють простір для колективного осмислення досвіду, допомагають розпізнавати емоції, проживати втрату та знаходити слова для того, що довгий час залишалося невисловленим. Особливо важливим цей підхід виявився для команд та організацій, які працюють в умовах тривалого стресу й колективної травми.

Цей етап професійного шляху навчив мене ще більшої поваги до людської стійкості. Працюючи з наслідками війни, я щодня бачила не лише біль і втрати, а й здатність людей відновлюватися, знаходити сенс і продовжувати життя навіть після найважчих випробувань.

Сьогодні я поєдную приватну психотерапевтичну практику, супервізію, навчання психологів та роботу з командами й організаціями.

Працюю з підлітками, дорослими, парами та сім’ями, допомагаючи проходити через кризи, втрати, травматичний досвід, складнощі у стосунках, питання самоцінності та пошуку власного шляху. У роботі використовую гештальт-терапію, когнітивно-поведінкову терапію (КПТ), EMDR, Brainspotting та інші сучасні підходи, які дозволяють працювати не лише з симптомом, а й з його глибинними причинами.

Окремим напрямом залишається робота з організаціями, керівниками та HR-командами. Мене й досі цікавить те саме питання, з якого колись почався мій професійний шлях: як люди створюють стосунки, команди, бізнеси та спільноти, і як внутрішній стан людини впливає на системи, які вона будує навколо себе.

Паралельно я розвиваю професійну спільноту Ukrainian Therapy — простір для психологів, супервізантів і колег, де важливими є професійне зростання, етика, підтримка та розвиток сучасної української психотерапії.

За роки практики я дедалі більше переконуюся, що незалежно від віку, професії, країни чи життєвих обставин людина прагне схожих речей: бути почутою, прийнятою, коханою, мати право бути собою та будувати близькі стосунки.

Війна, втрати, кризи чи життєві зміни часто оголюють старі рани, але водночас нагадують про нашу здатність відновлюватися, знаходити сенси та знову обирати життя.

Я вірю, що зцілення народжується не лише через методи та техніки. Воно народжується через справжній контакт, підтримку, людяність і досвід того, що складний шлях не обов’язково проходити наодинці.

Саме тому сьогодні моя робота — не лише про психотерапію. Вона про створення простору, де людина може повернути собі опору, відновити зв’язок із собою та відчути, що навіть після найскладніших випробувань у житті залишається місце для близькості, свободи, розвитку і любові до життя.